(no subject)
prushchepka
cheesy152003
Це якийсь рік неміцних кісток. Спочатку відвалився кусок коліна, потім тріщали з щелепи зуби мудрості, а тепер вирізатимуть шматок хребта. Мабуть дивно, але всі ці речі на мене дуже добре подіяли - зробили спокійнішою, виваженішою у ставленні до свого тіла та проблем світогляду. Все буде гараз, а все-таки в німецьких лікарнях добре працюється. Минулого тижня я за 5 днів прочитала 3 книги, подивилась 2 кіна та намалювала комікс.

Умови відмінні. Всюди чисто, свіжо та світло. Кімнати від 1 до 6 пацієнтів, у мене була двійна. На кімнату туалет на умивальник  - кілька просторих спільних душевих в коридорі. В кожного своє ліжко, яке за допомогою пульта можна налаштувати так, як тобі зручно, шафа, столик, телефон (з власним номером та безкоштовними дзвінками на місцеві номери). В коридорі цілодобово можна приготувати собі чай, каву, какао або взяти газованої чи негозованої води. Якщо ходити не можеш, то всі твої забаганки виконують медсестри - потрібно лише натиснути кнопку виклику коло ліжка і хтось обов"язково з"явиться. Вони ж заходять у кімнату практично щогодини - розносять таблетки, їжу, роблять інфузії та просто запитують як справи, чи щось болить, чи ти сьогодні какав.
фотографії та щеCollapse )

(no subject)
halo
cheesy152003
Якби я була багатою, я б весь час проводила в лоббі готелів високого класу. Це ідеальне місце для таких, як я. Тут ніколи не буває багато людей (а тим паче груп підлітків, як в дешевих хостелах). Ту завжди хтось присутній, але вони залишаються там далеко, вкінці кімнати, і їхня робота забороняє їм до тебе приставати. Тут є кава, віскі та мінеральна вода, яку принесуть тобі залюбки, але не змушуватимуть запихати черговий продукт собі в горло просто тому, що просторові відносини у цій площині є обов"язково економічними. Ти вже за все давно заплатила, а якщо й ні - то поводишся так, що Вони й не сумніваються, що заплатиш. Ти можеш спокійно підслуховувати розмови людей, вигадувати їм характери, посміюватись або збирати корисні поради щодо ресторанів у цьому місті.

Лише у світлі лоббі я розумію, що життя прожите  пошуках ідеального бару для читання та роки просиджені в кафе - це лише бідняцька сублімація моєї потреби у лоббі готелів високого класу.

16.12-29.12
prushchepka
cheesy152003
Я думала, що приїхала на революцію.

Йшла та наткнулася на тіток у пишних старовинних колоніальних сукнях зі шторів, що, крізь холод, намагаються продавати солодощі у формі американських мультиплікаційних героїв. Проходиш тіток, а там дідок з костилем коло бочки гріється, гризе бутерброд, їх роздають всім навколо, маленький хлопчик на сцені співає патріотичну пісню, а ведучий, після кожного виступу, змушує мітингуючих кричати "мо-ло-дець!" Якась тітка кричить, щоб Руслані дали героя України, хтось клянеться і читає революційні вірші. На величезному моніторі, який встановили кілька років тому, щоб  крутити рекламу, тепер показують противладну пропаганду, а батько, вигулюючи своїх дітей під носа собі булькотить "героям слава!"

На площу щодня приходять два бездомні пси. Один, великий та пухнастіший, лежить біля бочки та комунікує з її наглядачами. Інший, білий, мій. Я приходжу щодня щоб почесати йому між брів. Він лагідно треться, ховає ніс мені під пуховик, а через рівно п"ять секунд відходить та слідкує за людом. Він любить бути сам, лежати на старому попелі та знаходити собі об"єктів грайливого нападу серед чоловіків віком 40-50 років які переходять площу самі - він біжить за ними та гавкає у внутрішні сторони їх колін, чоловіки лякаються, лаються та кумедно пришвидшують темп, а то й кидаються в біг.

Тил чарує своєю неймовірною функціональністю, прикритою депресивною безвихіддю. Яка розкіш - замовити собі таксі просто тому, що тобі треба швидко кудись доїхати. Яка система - бути в змозі зустрітися з 5 лікарями, здати 6 видів аналізів, отримати результати та зустрітися з лікарями знову - все, всього за два тижні. Яка зручність - чути про почуття та переживання хоча б однієї людини щоразу, як ти чекаєш у черзі. Яка краса - вгощати чаєм медсестер швидкої допомоги, які, відмовившись обрати який чай бажають спробувати, просять змішати їм чорний з зеленим.

Український Вільний Університет
cheesy152003
Виявляється, в Мюнхені є український університет. Заснований ще у 1921 році у Празі, його змушені були перенести до Мюнхену в 1945. Цікаво, що там можна написати магістерську чи докторську роботу по філософії, праву, економіці, соціології, україністиці та ін., та ще й українською! Вступні умови та ціни виглядають скромними. І звичайно ж, вони акредитовані в Німеччині, а отже диплом буде німецький.


Хотілося б дізнатися більше, якщо хтось знає про цю інституцію.

(no subject)
prushchepka
cheesy152003
Мене цього ранку розбудила картина на вулиці: кілька дорослих, жінка веде дитину на прив'язі.
Я тут вже місяць намагаюсь притренувати депресивну та боязливу собаку до себе, щоб можна було її відпускати, а вони людей мотузками прив'язують! З шаленою кількістю дітей в моєму районі Берліну, якоюсь частиною душі я навіть не проти, але якби ж це означало, що діти виростуть незіпсовані!

Прочитавши кілька статтей по темі, можу скромно сказати, що дебати на цю тему (які проходять, сюрприз, в Американській медіа) поки не довели ні до якого консенсусу. Батьки, які використовують дитячі прив'язі (здебільшого - упряж) виправдовуються тим, що батьківство - дуже складна річ, і прив'язь дає їм змогу відчути, що дитина захищена. Є данні дорослих, які виросли на прив'язі та пам'ятають як їхнє дитинство було переповнене соромом перед людьми на вулиці. Більшість тих, у кого немає дітей, або є слухняні - звичайно ж проти.

Той, який я бачила виглядав приблизно отак (прив'язана за ручку):


Більшість пошуків в гуглі виводить отакі девайси (які, як видно, використовуються і в Японії):



Тренери собак зазвичай наголошують, що для того щоб навчити свого пса поважати та слідувати за господарем на вулиці, потрібно встановити свій авторитет ще в хаті та трошки потягати собаку в різні сторони перед виходом на вулицю - щоб тварина зрозуміла, що прогулянка - це не час виплеснути всі емоції та бігати по сторонах - а можливість побігати, попісяти і покакати з дозволю господаря. Мені скрипить в душі навіть таке писати бо хотілося б знайти більш мирний метод спілкування з твариною, взаємоповагу. Здається, з дітьми потрібно те ж саме, - все таки, у вас все життя попереду, можна витратити трохи більше часу та емоцій щоб порозумітись з малими.

Але що я знаю? У мене ж нема дітей. Але поки що, прив'язані діти виглядають в Берліні майже так, як виглядали б у Швеції (тільки в Берліні з анархістських переживань, а у Швеції, з бозна якої мутації соціалізму):


П.С. В Американців спостерігається особливий феномен в спілкуванні: відсутність відчуття, що можна порозумітися, а отже - відсутність можливості порозумітися (створити якісь особливі стосунки, де усі характеристики будуть індивідуально налаштовані). На політичній арені це характеризується політикою "проти ворога" чи проти "інших". У робочі обстановці - постановкою співпраці як "рівного обміну", який можна підрахувати, та де співробітники один одному чужаки. І то й же "рівний обмін" у дружбі. Словом, як писав Бодріярд, "в Америці всі зводиться до 'нічого особистого!', як війна в Перській затоці." Наступні 9 днів я весь час допомагатиму американській театральні компанії знімати шматок фільму та влаштувати кільки виставок. Вже з перших днів бажання це робити перегоріло. Кастинг проходив на камеру - без жодного людського контакту, лише роботоподібний чувак причепив мікрофон та вийняв список питань, сказавши дивитись в камеру. Першого дня, я запропонувала вести візуальний щоденник про те, що означає працювати частиною натовпу. Мене не зрозуміли та образились. Але, по-американськи, контракт раба підписано....

(no subject)
prushchepka
cheesy152003
Пройняло:
***
Було так смішно, сьогодні той чувак, що ще вчора так подобався, розривався на сцені, повільно та довго повторюючи, що те як вони показують кіно - це так "дивно" та "експериментально". Довелося пожаліти та підняти руку коли викликали бажаючих взяти участь в "експерименті". От і сиділа я в маленькій металевій клітці, з напівпрозорим мішком на голові, між глядачами на проєкцією на стіні, поки нестерпно терпли ноги. Берлін. Просто все по-іншому, коли знайома з організаторами і при вході знаходиш графіті, яким нещодавно хвалився друг на телефоні. Все раптом стає таким смішним та випадковим.

От така у мене тепер робота - знайомитись, підігрувати, коментувати, сортувати та думати над майбутньою професією, типу "історик-фільммейкер", "інформаційний активіст" або "хакер кіно". Думала режисер-економіст, але це вже так пережовано за останні два роки театру про фінансову кризу.

Досі нудно з собою, але добре з людьми, яких починаєш поважати за їхню віддачу, повагу одне до одного, та бажання поговорити про   нову війну, старі революції та старі-нові концептуальні парадокси життя.

Майже пост-студентське
time
cheesy152003
Хм. Здається я закінчила свою дипломну.


Так виглядає кімната чемпіона:
DSC_2654a
Завтра набухатись і поприбирати.
Tags:

Марокко. Дні нераховані
time
cheesy152003
Якщо ви молоді дівчата, то ваше перебування в Марокко характеризуватиметься великою кількістю бажаючих бути вашим провідником. Від місцевих підлітків що пропонують прокатати на своєму мопеді на пляж до підстаркуватих власників готелів з молодими нареченими з великою кільлькістю лаку у волоссі та обтягуючим одягом. В перші дні за нами бігав кухар з першого готелю, казав що "захищає" від хижацької уваги, намагався спілкуватися по-європейськи, торчаючись коліна Періс при розмові. Водив  нас по скелях аж поки ми вчетверте не пояснили йому що дуже хочемо проводити час лише самі з собою. А сьогодні, інструктори з серфінгу стали нашими таксистами (безкоштовними, адже нічого не просили) бо вчора погода підкачала з, власне, серфінгом, а сьогодні на заправці закінчився бензин якого не вистарчало щоб доїхати до підходящого пляжу. Отож Карім катався з нами весь день - завіз пообідати, сидячи за сусіднім столиком, підвіз до хамаму, завіз додому з ринку. Він дуже милий та спокійний, з розумними очима та приємною, не надмірною, манерою існування. Але і він тепер створює якісь надмірні ситуації, постійно чекаючи на нас, дивно ігноруючи те, що причини проводити час разом немає хіба що би нам вдалося про щось просто говорити.

Власниця нашого готелю вважає, що усім мароканцям від "нас"(хм, Європейців, хоч Періс - американка, а я - українка:)) потрібно тільки одного, точніше краще всіх трьох - сексу, грошей або візи у Європу. Після допомоги нам відмазатися від вечері з одною парою вчора вона приєдналась до дегустації мого першого тажіну і розказала історію свого готелю, яка, паралельно, була історією її ненависті до усіх мароканців (і мабуть усіх жителей "країн що розвиваються"). Я не буду описувати контент, але ставлення до сусідів цієх англійської жінки старших років є якимось міксом ставлення тернопільського націоналіста до африканських студентів помноженого на ставлення твоїє бабці до її сусідів які випускають своїх гусей на чужі подвір"я.

Мені мароканці так і не пізналися, адже ми завжди одразу ж стаємо туристичним об"єктом до якого пред"являється якесь вже завчене ставлення - доброти чи зла, то вже залежить. Тільки у хамамі нарешті вдалося втекти від якоїсь абстракції спілкування. Можливо це комфорт жіночого простору мусульманського села, а можливо відчуття твердої ганчірки на голому тілі, але я б ніколи не подумала, що почуватимуся так комфортно в руках іншої людини, яка відшкрябуватиме шари шкіри з моїх підмишок, шиї, п"ят та вух. Випадкове торкання до чужого соска поки твою руку труть наждачкою ніколи не було нормальнішим, асексуальнішим, аполітичнішим. Коли мене залишили з відром води на відведеному мені шматку поліетилену я задумалась над тим чи спілкування з мароканськими жінками було більш збагачуючим. Жінка навпроти жестами допомагала мені зрозуміти що робити далі, а потім постібалась з мене коли я не могла знайти наших рюкзаків. Коли вона вдягнула хіджаб та розкрила коврик для молитви в переодягальні, я зрозуміла, що отих голих посмішок було достатньо, бо щоб порозумітися потрібно буде набагато більше ніж спільна мова (якої у нас не було).

Але спільна мова знайшлася з несподіваними іншими. У нашій затоці всього кілька жителів - садиба нашої англічанки, серфхаус та кафе молодої марокансько-німецької сім"ї та старий бербер з трьома зубами який робить накращий тажін в селі та розмовляє на ідеальній німецькій, бо прожив в Німеччині більше десятка років та зажив сім"ю. А позавчора, поки Періс серфінгувала та наступала на ядовитих риб, я купалася у хвилях з парижанкою, розмовляючи російською, яку вона з дитячої примхи вивчила у школі. І все ж парижанкою було нудно, а у бербера страшно питати чому він на старості років залишив дітей в Європі та повернувся на це богом забуте і туристами не знайдене побережжя щоб готувати одну і ту ж страву під один і той же прекрасний захід сонця.

Завтра останній день на побережжі. Я ніколи не забуду цей дім - прозорий за відсутності деяких стін та стель, - лабіринт для вітру, ідеальний дім для морських ілюстрацій та засинання під палаюче зорями небо. Тут завжди надто холодно, але усі дивани правильно м"які та зручні, а шум океану заглушує всю аудіотехніку. Я б не змогла загубитися в сюрреальності цього ще некапіталізованого пейзажу, зачарована лінню двадцяти сусідських котів, але я сюди ще повернуся. Писати книжку, втікати від любові до людей або щось святкувати з великою родиною.

Марокко. День 1 і 2
воко
cheesy152003
Вийшовши з аеропорту в Агадірі, відмовившись від таксі і закривши шиї шарфом, ми пішли через газони і стоянку до траси, де нам обіцяли автобуси. В результаті нас підібрав Мухамед (ха!) і повіз в сусіднє село, до наступного таксі. Його так заговорила Періс французькою і кількома вдалими фразами по-арабськи, що він відмовився брати плату за проїзд, довіз нас до коронного місця на базарі поїсти свіжозапечених ковбасок і печінки сі спеціями і показав де на величезному полі голубих мерседесів шукати групове таксі до нашого села призначення.

Нас запхали до якоїсь жінки на заднє сидіння старого мерседеса, потім ще 3 чоловіка вшпротились в автівку, водій зібрав за проїзд, якийсь чоловік запхав свою голову в через вікно водія і махав руками в нашу сторону, промовляючи щось схоже на проклін, і нарешті ми рушили. Четверо людей на задньому сидінні, троє спереді, запах солярки, пилюки на рівних але вузьких мароканських дорогах і день незабаром переріс в вечір, ми втратили лік часу і власний ментальний компас. Я тільки знаю що через кілька годин двоє чоловіків вийшли на темну дорогу, а ще через деякий час шофер зупинився і постукав до нас через заднє вікно - приїхали.

Будь де, особливо в порадах для самотніх подорожувальників жіночої статі, пишуть не ходити вночі темними вулицями. Але в нашому селі назв у вулиць немає, а отже ми прошли кілька сот метрів, відмахуючись від бажаючих запропонувати квартиру, поговорити чи порадити аж поки я зовсім не перелякалась (Періс хоч раніше провела в Марокко кілька місяців!) і не підбігла до перших білих людей які нам зустрілися від часу нашого прильоту 6 годин раніше. Вони трошки здивувалися коли ми відповіли на їх акцент німецькою, але показали нам в сторону нашого готелю. Фух, база! Цілий день я весь час дуже незручно себе почувала, зрівнювала себе з жінками замотаними з ніг до голови,іпрокручувала параноїдальні коментарі тих хто знав про плани на цю подорож і свої спогади Єгипту. З глибини теперішнього комфорту розумію що то була манія ісламофобії та навішаних стереотипів. Навпаки, УСІ кого ми зустріли сьогодні дуже чемно з нами поводились і пропонували тільки найкраще.

В готелі нам показали 3 номери на вибір, принесли на дах-терасу курячий тажін та напоїли м"ятним чаєм.
Поснідали на тій же терасі, читаючи мароканські жіночі журнали і свої книжки, покупались в гігантських хвилях на прекрасному пляжі між скелями, поступово збираючи всю увагу все більшої кількості молодих чоловіків, прогулялись скелистою стежкою в іншу частину села і пообідали в готелі, власник якого в результаті показав нам потенційну квартиру прямо над морем і завіз додому. Нарешті позбулися уваги і перестали очікувати:). Потім подзвонили в готель над морем, до якого весь день намагалийсь пройти і домовились за таку ж ціну зняти у них кімнату починаючи з завтра. Час писати дипломну?:)

Підсумок дня: Якщо в Марокко все виходить по плану, то тільки набагато пізніше і після довгих милостей, пропозицій допомоги, катання на машинах власників готелів і двохсот стаканчиків м"яткного чаю з величезними кількостями цукру:)
DSCN7976

ааа, я дуже джелабу! чоловічу! отаку:
3 фотки з нетуCollapse )

Дім
glass
cheesy152003
Дім - це там де можеш ходити з замкненими очима. Там - де смієшся з людей що ще кожну хвилину сприймають серйозно, що бояться справити неправильне враження. Там постійно справляєш "неправильне враження" і воно стає твоїм іміджем, який тане у тих, хто починає теж до твого дому звикати.

Дім - це там де точно знаєш чого боятися: нацистських підлітків з пітардами по приходу весни, сусіда-суддю під час гучних вечірок вдома, місцеву лисичку під час нічної прогулянки садом. Тут важко боятися чогось іншого, адже дім для того щоб почуватися захищеною від усього, чого не перечислити у списку.

Дім - це там де проходять сезони: міняються люди, звички, мізкові мапи, режими роботи і харчування, цінності та стилі одягу. Де все в різний час буває по-різному, але де дивишся щодня в один і той же куток, де сонце світить під одним і тим же кутом.

Дім це там, звідки йдуть. Там, куди тягне аж поки квартали нового місця не зростаються з власною нервовою системою. Там, де шкірою стають стіни хоч їх постійно хочеться залишати.
mh6

?

Log in