cheesy152003

Це - як звук пилососа, в який попадає бруд і дзенькає в трубі. Це - як запах піжами, яка пахне гелем для душу і чистотою, хоч була вдівана для сну вже 5 днів. Це - як останні розтоплені краплі шоколадного морозива з коробки. Це - як запах парфумів з осіннього шарфу.
Це - Том Йорк для мене сьогодні:) 

Мене бісить фемінізм. В мене ніколи в житті не викликали питання в голові по цій темі. Все настільки очевидно, що, коли хтось починає про це говорити, хочеться просто хляснути себе бо лобі і сказати "Ohh myyy, here we go again..." Жінки хочуть досягти заслуженої поваги? То досить вести себе як ідіотки і доводити масло-масляне. Чесне слово, вже на Платона посягають. Попсували 10 дорогоцінних хвилин дискусії.

Я все сказала

Ну це просто комедія... Моя Анна(сусідка-угорка) жжот.

Каже "Знаєш, я почала малюватись. І навіть парфумами користуватись!" Я здивовано повертаюсь: "Дііійсно? О, кул:) Ти стаєш дівчиною:)))". Вона: "Ага, я користуюсь рум"янами..."

Ну я собі подумала... рум"яна... мабуть типу ніжний лук. Мабуть, гарно.

Сьогодні зранку вона накладає рум"яна під очі. Мастить під повіками, і мастить. Я кажу : "Ти чьо? Ти ж виглядаєш ще змученішою так."
Вона: "Так і має бути. Мій друг-гей подарував мені їх спеціально для цього наркоманського вигляду!"

Обожнюю свою Анну:)))))) Я всьо життя намагаюсь приховати власну втому, а вона її ще й підкреслює. Інді-дитя:))

 Сьогодні (тобто, вчора) - один з найкращих днів мого життя, особливо він такий в своїй ординарності і простоті. Семінар по "Симпозіуму", на якому ми говорили про те, в що я егоцентрично та непомітно спрямовувала дискусію, став поєднальною точкою ідей останнього часу. Бувають ж такі моменти, коли хочеться просто крикнути від екстазу, бо розумієш, що всі ті невловимі проблиски останніх місяців таки мають точку зіткнення і це нарешті стає для тебе великою та якось визначеною темою. Всі нотатки, зроблені для зберігання ідей для наступних виставок, якось воз"єднались під ширшим сенсом та набули особливої важливості. Думаю, наступні кілька місяців я буду працювати над цією павутиною. Як в мистецькому плані, так в філософському. А краще - в перемішку.
Сьогодні я цілий день хотіла кричати "Так!так! це саме те, чого я хочу, це саме те, чого я потребую!" (ну, крім їжі нашого любого кухаря)) Справді, за 3 тижні інертного домашнього життя трошки призабулись всі принади порозуміння, метафізичної телепатії, захоплюючих розмов по 3-4години. 
Я щаслива бути вдома, в свому природньому оточенні. І рада нарешті полюбити бути НІКИМ і всім одразу.

п.с. Я не забула про обіцяні листівки. Цього тижня планую вислати наступну партію.

Сьогодні я їхала в трамваї і слухала музику. Зайшов дідок з палицею. Я взагалі не та, хто дає місце стареньким. Тільки, якщо мені людина одразу подобається... І от я встала і показала йому "сідайте" та усміхнулась. Він відмовився і почав усміхатись і щось мені говорити. Не знаю, може в Німеччині не заведено звільняти місце, може він просто джентельмен, може йому важко було б вставати потім... Я відчула себе дуже незручно, вибачилась, що не розумію німецької, ще раз усміхнулась і  сіла назад.
А потім подумала... Йому десь 80 з чимось років. 2010-85=1925. Може замолодий, але я тод іне сильно про це думала. Я фантазувала, що цілком можливо, він колись воював. Рушив моє місто, вбивав родичів моїх друзів, катував людей, яких я б шанувала. Ставився до них як до тварин. Тут, я сиджу і посміхаюся йому і звільняю йому місце в транспорті з поваги до його приємного обличчя та людського розуміння до його порішень ходьби. Ставлюся до нього як до людини.
Мені наколи так сильно і потужно  не вдаряла в голову історія, як сьогодні. І різниця. Різниця всіх людей в трамваї, всіх історій та категорій. І стирання цієї різниці.

А я все одно вважаю, що ця пісня, більше за всі інші, заслуговує своє ім"я і взагалі є в топ 10 фаворитів всіх моїх часів і знайомих виконавців.
. 

 Згадалось, як їздила в Бостон за німецькою візою. Ледве встигала міняти транспорт, підстроєний похвилинно. 3 Copley Place. Консульство. Victoria Secret, Banana Republic, Dior... А потім ланч в бістро навпроти. Вайфай, нерівно вкладена плитка, великий стакан холодного чаю без цукру, курка, запечена з манго, рис. І найдешевша ціна за їжу за все літо. Коротка прогулянка round the block, запізнення на поїзд і ще півтори години чекання на наступний. 
Люблю настрій того дня. Було похмуро але достатньо сліпило сонце, щоб носити окуляри (як і сьогодні в Тернополі). Люблю їздити сама в великі міста по справах. Берлін наодинці просто прекрасний.

Колись в Франції мені купили величезний пакет одягу для Барбі на блошиному ринку. Я виправла той одяг і він лежав на теплих каменях ташої терраси поки не почався несподіваний дощ з вітром. Я встигла прибрати більшість одягу, але деякий загубився.
А ще вони не давали морозива на десерт, якщо не доїдати обід. Зате у винограднику можна було завжди "надесертитись" по вуха. Але спочатку кататись на гойдалці і спостерігати як по стінах будинку лазять ящірки.


Жаль, що всі спогади не втримати в собі. Мені хочеться впитати в себе кожну краплю відчуття, кожну хвилину. Все що сталось - прекрасне, величне, могутнє, творче, надихаюче.

Найкраща брехня завжди дуже близька до правди. Брешемо ми всі, бо ніхто не знає. Але "розумні" брешуть більше всіх.

Сказана сьогодні за вечерею фраза про вибір предметів на наступний триместр - абсолютне відображення позиції в житті. Цікавіше всього вивчати перфекціонізм, більша всього спокуса бути перфекціоністкою, але на це не лишається часу, а якщо таки втиснути в свій розклад, помираєш вже на середині дороги.

Next semester only Love Philosophy, Acting and Directing and Advanced Studio Class. Хочеться жити в цьому спонсорованому раю вічно. =)

А тепер я виїбнусь! За останні 2.5 місяці я навчилась:
- встановлювати будівельні труби, робити з них міцні конструкції, демонтовувати їх.
- підключати звук під саундборди, колонки, від мікрофонів, диктофонів, до програвачів, це все змішувати і виводити на різні канали. а також в прогах створювати мультитрековий звук, змінювати його, записувати.
- подавати світло через приглушувач (еммм, як dimmer по укр?), до лайтборду, записувати канали та частоти, створювати світлові програми, контролювати 20 ламп одночасно та змушувати їх контролюватись без рук.
- працювати з професіональною відеокамерою, записувати відео, обробляти його в final cut, правильно експортувати та програвати за допомогою проектора.
- фотографувати на плівочні фотоапарати, працювати в dark room - проявляти плівку, відтворювати на папір зображення, хімічити, промивати, висушувати (оце наука!))
- білити стіни (варто було спробувати!)
- грати себе і виносити свої рефлексії назовні, в світ (мабуть, найважче).
Також:
- приклеїла 30 метрів шпалерів на прищепки
- намотувала навколо колючий дріт (цікавий експірієнс)
- кидалася фарбою (ще захоплююче)
- проклеїла клизько 10 рулонів скотчу через свої губи, через що вони перетворились на щось страшне.
- демонтувала та порозносила 15 будівельних труб за 30 хв в міні-спідниці та з манікюром.
- розвішала близько 40 метрів тканини
- причепила 200 метрів жилки
- перетаскала мабуть кг так 250 обладнання =)
- 4 рази брала участь у виставці з виду мистецтва, про яке дізналась 2.5 місяці назад. і дуууже успішно.
- дивилась німе кіно і насолоджувалась ним
- гризла стіл впродовж 2 годин в колі адекватніших людей
- пекла тістечка зі всіма сюсями-пусями і прикрашаннями (!!!)
- забігаючи на 5 днів вперед - написала 13000 слів філософського тексту

ну так, з грубшого=)

Варто третій раз в житті вдягнути міні спідницю і не застібнути пуховик, як в центрі Берліну звертаються "девушка!"
змішані відчуття.

Є люди практичні і розуміючі, а є такі, яким цих якостей не вистарчає. Або не вистарчає однієї з них і тоді виходить зовсім інший характер. Такі люди є всюди - в Україні, в Болгарії, в Німеччині, США...
Інколи приходиш в магазин на краю Берліна і після довгих пошуків fishing line, нарешті підходиш до інформаційного столу і з глибоким соромом незнання мови питаєш, чи розмовляють вони англійською. Ні. Але просять пояснити, що треба. І вже через 3 хвилини, простягають тобі те, що треба в іншому кінці магазину.
Інколи приходиш на головний вокзал Берліну і вдруге намагаєшся купити квиток додому, а тобі кажуть "Nein!", хитають головою і відмовляються дати будь-яку інформацію.
Інколи щодуж намагаєшся пояснити своєю 1/4 болгарської, що тобі потрібно знайти коробку, вживаючи точне слово предмету їхньою мовою, а вони відвертаються і фиркають.
Інколи просто проводиш очима по риночному ряду, а бабця підходить до тебе і своєю ламагою російською розпитує, що ти шукаєш і веде тебе туди, де це можна знайти.
Мені дуже часто не хочеться нікого нічого просити, ні з ким не розмовляти, навіть не дивитись поглядом іноземки. Особливо в Німеччині відчувається цей мовний шовінізм, інколи такий сильний, що боїшся обслуговуючого персоналу більше самих нацистів. Зараз це все приховано масками політ-коректності та ввічливості, але часто видно справжнє ставлення в очах та рухах.
Як жаль, що люди так мало уваги ти часу приділяють мисленню, вивченню, намаганням поліпшити навколишнє. Завчаються якісь соціальні стереотипи та по них і живеться. А якщо self-reflect хоч інколи, жахаєшся, наскільки автоматизовані процеси спілкування і наскільки від цього неприродні.
Якщо вже на те пішло, то хотілося б мати такий стереотип. Ми всі люди. Можемо говорити своїми мовами, злиттям кількох мов зразу, жестами, малюнками, мімікою. Це не так вже й важко в звичайний життєвих ситуаціях. Головне - порозумітися і співпрацювати.
Я в 7 років місяць жила в чужій іноземній сім"ї на самих жестах та малюнках - розумілися. Адже якщо звести все до складніших ситуацій - національність не має значення, головне людинність. Я сподіваюсь, що ніколи не забуду, як абсолютно чужа людина вивела мене з метро під час больового шоку, напоїла водою, вела в аптеку і була готова завезити додому. А в мене - ні грошей, ні ліків, ні мобільного, ні знання її мови та полумертве тіло.
Я не моралістка, просто багато порівнюю.

П.С. Найбільше чомусь соромно, що в моїй країні так само приймають іноземців як і всюди - здебільшого, негативно.

Хочу написати про те, як переходиш дорогу пізно ввечері на перехресті і тобі на зустріч на приблизно однаковій відстані прямують три машини, ти слідкуїш почергоко за ліхтарями кожноїз них, спокійно ступаєш на бордюр, а вони чудом розминаються в тебе за спиною.

Хочу написати про те, як дівчата в общазі намагаються бути красивими, але виглядають такими дешевими зі своїми дешевими шмотками, дешевими парфумами, дешевою косметикою і позавчора митою головою. Коли дивилась фотки українських студенток здебільшого було таке почуття. Тепер дивлюсь на фотки студенток американського універу (болгарок, росіянок, албанок, молдаванок, етс) і почуття те саме.

Хочу написати про те, як мені подобається бути молодою. Як я рада, що не маю обов"язку бути виваженою і мудрою, як тібетський монах, тактовною і завжди влучною. Проблискуючу мудрість сприймають як надзвичайність, а дурні вчинки та соціально-безвідповідальну поведінку - як щось природнє. Я прагну стати мудрою і виваженою як тібетський монах. І може навіть колись зречуся світу і піду просто вчитися, якщо жінку на таке пустять. Але не зараз. Зараз я не до того не доросла.

В мене було три важливі зустрічі з художниками. Перша - коли я дуже захотіла серйозно займатися малюванням і взнавши ім"я митця, який давав уроки, прийшла до нього. Він уважно подивився на мої закарлючки, намальовані під час уроків, спитав про мої творчі інтереси (таких не було, хіба якщо вважати ВСЕ інтересом) і глянув в своє маленьке вікно приземленої давньої хати (я таку вперше в житті побачила, при чом буквально в центрі Тернополя). Ми порозумілися. Йому потрібно було, щоб в мене були вже базові знання та і не вірив він в мене.
Друга зустріч відболася з художницею, у якої я потім пів року брала уроків. На одному з перших, коли я тремтячою рукою вимальовувала лінію (з цим в мене завжди погано було) і сказала "Ну ви знаєте, я дуже рада, що ви мене взяли. Бо я займаюся цим з інтересу, в мене, звичайно ж немає таланту." А вона відповіла: "Талант - це лише 5% вміння. Решта, 95% - це праця". І я працювала, аж поки моє майбутнє, як завжди, не зруйнувало моє тодішнє (я не кажу, що це погано).
Третя і найвпливовіша зустріч відбулася цього року, коли я прийшла на урок інсталяції - предмета, який я вважала цілком технічним та театральним, я ніколи не чула про такий вид мистецтва. Девід сказав мені одну дуже важливу річ і навчив багатьом іншим, часто, мабуть, неспеціально. Я здебільшого довіряю йому в судженнях. Не через те, що він вчився в Гарварді і ставив п"єси на Бродвеї. І не через те, що він знаменитий і дуже харизматичний. Я думаю, він просто шарить. І його шарення дуже чимось схоже з моїм. Просто, воно мало ще лишніх з 20 років розвитку.
Я сподіваюсь, що ніколи не закину мистецтво. Воно завжди просилось мені в руки в чистому виді - будь-якому. Я завжди віддаюся йому повністю і роблю щиро і інтуїтивно. Кладу всі свої надії на те, щоб ця любов була зі мною завжди і мала соціальну можливість на існування. Амінь.

Max Richter is the best! Це було просто прекрасно, неперевершено і очищаюче. Він гініальний і скрипачки та віолончелісти були на висоті!
Вживу я це полюбила ще в мільйон разів більше, ніж в записі.
До речі, запис, наприклад, кому цікаво (фотка там лєва):

Найважче - знищувати свою творчість. Подивитись на неї в останнє, а потім поспіхом зривати газети, вивертати шматки тканини, виривати проводи з-під скотчу. Найгірше, коли розумієш, що цього вже ніколи не буде і залишаються лише фотографії...
А за 2 дні до виставки - нервові зриви і повна впевненість у неспроможності. Просто в НЕСПРОМОЖНОСТІ. ( Read more... )

I don't have a strive for perfection. I have a strive for the pervertedly beautiful vision of graceful imperfection in my mind.